Руслана
Шведик
Анотація
Назва книги говорить сама за себе. «Напиши своє
щастя», якщо вистачить сили духу. Це гострі історії про те, що відбувається в
серцях людей, а ми не помічаємо через власні проблеми. Співчуття та розуміння,
добре слово – шлях до кращого життя. Проза є закликом творити власне майбутнє
без страждань, бути чуйним до оточуючих.
© Шведик Р.В., 2015 р.
«
Напиши своє щастя»
Проза
Коментарі
перших читачів
«Твори наповнені чарівним теплом людської любові, простої, зрозумілої. Читаючи, відчуваєш, як це тепло розливається десь біля серця і в серці прокидається твоя власна любов. За останній рік це перша книжка, читаючи яку, я забула про всі проблеми, образи, негаразди і з головою поринула в емоції, які переповнюють героїв оповідань. Русланко, в тебе недарма серце десятирічної дитини. Тільки діти вміють так тонко відчувати почуття та емоції інших.»Баран Леся
«Мабуть, подібні історії
відбуваються поруч з нами кожного дня. І, можливо, хтось скаже - нічого
особливого. Тоді хай сам спробує передати всю палітру відчуттів і переживань,
так як це зробила авторка. Кожне оповідання - як притча, прочитавши, мимоволі
задумуєшся над власним життям. Впевнена, що кожен знайде у цих творах частинку
себе і після прочитаного подумає - "А чи все я роблю правильно?"»Лещишин Світлана
Моїм рідним, подругам
(Бринюк
В., Крук М., Плонській В., Побережній Ю., Рибак Ю. ),
колегам та близьким знайомим присвячується моя
друга книга…
Передмова
Добро не тільки в книгах перемагає. В
реальному світі його сила більша, а двобій зі злом не знає поразки. А люди під час бою втрачають
надію, не бажають дочекатись фіналу. От коли бокс – діло зовсім інше.
Я часто
бачу, як люди свідомо заплющують очі, аби сховатись від бід (Так дітки граються
в хованки: замружив оченята – і мене нема.), щоб не бачити недоброго навкруги,
і думають, що свою прикру сторону теж заховають. Від дощу себе справжнього ще ніхто не зумів
приховати. Він вміє бачити крізь макіяж і через ковану браму до серця.
Проза,
написана моєю рукою (Її трішки друкований текст знебарвлює, на жаль.), є
відображенням буденності. До моєї
біографії не має стосунку. У нашому житті таких історій багато. Ці мені оповів
Дощ. Він заховав не одні сльози, тому самому захотілось поплакати. Я чемно
записала близькі мені розповіді, хай вже Дощик вибачить, що не усі. Вони будять
сонні куточки душі правдивістю і болем. В кожній шукаєте прихований
зміст. Оповідки про любов справжню, сильнішу за всі обставини життя, яку не
можна губити. Про щастя, що полюбляє
подорожі, тому на довго не затримується в одному домі, але завжди
повертається знов.
Прислухайтесь, дорогі читачі, до грози, що кричить: «Схаменіться! Досить
топтати власну долю своїми модними черевиками!»
Квіти все знали
- Який хлопець! Елегантний, красивий… багатий,
судячи з його одягу... – з вогником в сірих очах, з шаленим захопленням
говорила своїй подрузі Ірина про
незнайомця біля інституту.
- Не знаю… Він, мабуть, нудний, самозакоханий.
- Дурненька! Він буде тебе гарно одягати (поглянь, у
чому ти ходиш!), ходитимете у дорогі ресторани. Жаль, що я не вільна. Зараз вас
познайомлю.
- Не треба! Я Івана… вчора він мені пролісків
подарував…
Та подруга
не слухала. Швидко схопила Марину за руку і потягла вперед; у несміливої дівчини зламався каблук. Чорнявий
незнайомець, угледівши красиву блондинку, одразу вирішив запропонувати свою
допомогу.
- Недалеко є магазин, я вам куплю туфлі. Додому в
цих не зайдете.
- Ні, не варто…
- Це було б добре! – перервала Іра і повела юнака до
крамниці.
- Мене звати Максим. Давно не зустрічав таких
красунь.
Хлопець
спостерігав за Мариною, бачив, що подруга має на неї вплив. Щоб підкупити
дівчат, обом придбав найдорожчі туфельки, сумочки; а скромну білявочку запросив
зустрітись.
«Який
обмежений хитрий тип. Вже ненавиджу його… не піду на зустріч.» - думала про
нового знайомого, слухаючи вмовляння подруги.
Макс чекав у шикарному ресторані (чи то
дівчині так видавалось) з великим букетом айстр. Це роздратувало красуню, але
вона присіла поряд з вдаваною усмішкою й забула про час. Вже давно, в іншому
місці, чекав на неї той, з ким справді хотіла спілкуватися. Вертаючись додому,
зустріла Івана. Знервований, у руках тримав букет дзвіночків, прив’ялий але запашний. Хвилювання його
посилилось, коли побачив у руках милої
йому дівчини дорогий букет. Привітався, опустив очі, швидко віддав квіти
і пішов.
Ось уже
місяць вони разом. Марина закохалась (а ще недавно і дивитись не бажала на
нього) і завжди була весела. А сьогодні
раділа більше ніж завжди: їде з коханим у Карпати (він там живе). Познайомиться
з батьками.
Коли
приїхали, занервувала: вони удвох, більше нікого. Червоні троянди. Серце билось
швидко, хвилювання посилювалось. Від кожного поцілунку ішов по шкірі мороз.
Ніжні доторки почали заспокоювати… і враз… його руки стали грубими. Не хотілось
розплющувати очі.
- Ти довго будеш лежати? Кров будеш сама прати.
Вдягнешся, відвезу додому… і не дзвони більше.
Скривджена швидко
вдягнулась, вибігла з будинку. Бігла вперед, не знаючи куди. Внизу річка. В
голові сотня запитань і жодної відповіді. Стрибнула у воду…
Сумні
обличчя оточили нерухоме тіло білявої красуні. Мама не могла стримати сліз.
Ірині не вдавалось її заспокоїти, картала себе за фатальне знайомство. Іван
ніжно дивився на неї. Він прийшов з букетом волошок.
- Доброго ранку, сніжинко! Як спалось у лікарні?
Заплакала. Маму міцно обійняла. «Він мене врятував»
- тихо говорило її серце.
- Як добре, що ти теж поїхав у Карпати…
Літо. 2010р.
Я тебе бачу!
«Вона мене
побачила, мій скарб! Бог пробачив мої гріхи, провини. Дякую, Боже!» -
промовляла шепотом виснажена жінка.
Все життя,
точніше від 16-ти років, не було бажання
згадувати Бога. Хоч раз подякувати за
радість, що відчувала кожного дня; за чоловіка, що піклувався про неї від її
16-ліття; (її батьки загинули в автомобільній катастрофі) жодного разу не
згадала про батьків у молитві. Чоловік для неї лише гаманець, а діти – щоб не
пропало те, що сама не встигла використати. Але дітей не було.
Останній раз
згадує причину свого тут перебування.
- Та щоб твої діти щастя не бачили! – крикнула
старенька бабуся дамі в коричневому пальто; вся трусилась від холоду
листопадового дихання…
Журба
огорнула серце брюнетки перший раз. Сумна повернулась додому. Важкий день. «Та
що мені якась стара, своїх проблем досить…» Хід думок перервав радісний вигук:
«Вітаємо!» «З чим?»- прошепотіла Ганна і відчула на губах жар поцілунку свого
чоловіка. Як листя з дерев, сипались побажання.
«Мені уже
30…» - защеміло у грудях. Думки були лише про те, що у неї нема дітей. Гості
почали розходитись. Жінка прилягла в кімнаті, й навіть не боролась з потоком
сліз. Відчула ніжні обійми чоловіка.
- Знаєш, серденько моє, це найкращий день у світі.
Думаю, ти погодишся?
- Ні, не погоджусь…
- Дзвонив лікар… він допоможе. У нас буде дитина!
Сльози тепер лились від величезного щастя…
Ганна з
Євгеном дбали про ще ненароджене дитя. Чоловік цілував свою кохану половинку в
животик, в якому билось серденько їхньої дитини. Та щастя не тривало довго…
Біла кімната…маленьке ангелятко на білому простирадлі… сльози радості(знову
сльози, без них ніяк)… В серці Ганни проснулось те, що довго спало – любов.
Вперше відчула, чо кохає свого чоловіка.
- Надія. Так хочу назвати нашу крихітку.
Згадала жахливу історію, що трапилась в день її
народження. Коли в кав’ярню
зайшла літня жінка і попросила чаю, щоб зігрітись.( Біль запустив гострі
кігті…) Жінка сказала, що не має чим заплатити. Не маючи часу на роздуми, вона,
власниця закладу, забрала чай і пішла. Бабуся благала не робити цього. Вона не
мала сил терпіти голод і холод. Коли вже йшла, попросила шарф, але Ганна вдала,
що не чує старої. Євген заспокоював дружину, що нічого страшного, він піде і
поговорить зі старенькою. Зранку пішов до їхньої затишної кав’ярні, але
охоронець повідомив, що ввечері жінку знайшли на лавці замерзлою.
- Вона сліпа… - тихо сказав лікар.
- Наша дівчинка – сліпа!- крикнула і знепритомніла.
10 років
пролежала його Ганнуся в комі. Чоловік з донечкою приходив кожного дня до ліжка
коханої. Коли донька підросла, почала запитувати, що таке дерева, яке небо…яка
мама? Боляче було батькові відповідати на питання.
Сьогодні
Надійці виповнилось 10. Щаслива повертається з батьком від матусі. Вдихає
аромати квітів. В голосі ще досі бринить
мамин солодкий голос. Липневе небо
раділо за сім’ю,
і навіть на хвилинку заплакало від щастя. Старенький чоловік погладив дівчинку
по голівці, привітався з Євгеном
Петровичем. Дідусь поросив води, бо замучила спрага. Надійка зірвалась з місця
(Вона часто ходила парком, все знала.), а за хвилину принесла пакетик з соком,
воду, пряники…
- Бачу, у тебе добре серце. Дякую! – промовив
радісно хрипким голосом літній чоловік.
- А я не бачу…
У татовому серці щось боляче закололо. Ніхто не зміг
повернути йому надію на те, що донька буде бачити.
- Ти скоро побачиш, яка вона гарна!- сказав юнак, і
поклав троянду до рук заплаканої дівчинки. Розповів, що він лікар, має приватну
клініку, і пообіцяв допомогти.
***
Через рік
серце Ганни забилось дуже швидко. На її день народження чоловік купив їй
червону сукню.
- Мамо! У тебе така чудова сукня.
- Що ти кажеш?
- Вона така червона, як ці троянди на столі.
- Донечко?
- Я тебе бачу! Тато правду казав. Ти у нас красуня.
«Вона мене побачила, мій скарб! Бог пробачив мої
гріхи, провини. Дякую, Боже!» - промовляла шепотом щаслива іменинниця.
Грудень. 2010р.
Таємниця
Сумне ніжне
личко, краплинки води в зелених оченятах, рожевий спалах на щічках. Густе
біляве волосся накриває коліна і блакитне платтячко. На весь салон краси
світлом блиснула усмішка, і тремтливий голос промовив:
- Доброго дня!
- Доброго! Сідайте, русалонько!
Дівчинка засміялась. Повільно присіла у крісло і
глянула у дзеркало. Побачила карі очі, чорне волосся – і забула, чого прийшла.
Юнак глянув на відображення їх двох. Серце забилось швидше. У її серденьку,
наче птах у залізній клітці бився об стіни і завдавав собі ран. Це рвалась на
волю маленька таємниця.
- Я хочу таку сережку, як у вас.
- Звичайно. Але це завтра… а сьогодні… яку ви
бажаєте зачіску?
- Хочу обрізати волосся.
Його душа
відчула рідний голос. Не міг ні вдихнути, ні видихнути. «Я завтра їду додому, а
вона? Гулятиме з коханим… для нього старається… кожного тижня заходить до
салону… не моя!.. не знаю її імені…»
- Як саме? Не хочу нищити цю красу.
- Як би вам сподобалось?
У грудях
пролились сльози. «Це роблять його руки.» Заплющила очі. Пасма полетіли додолу.
«Я йому тепер сподобаюсь…» Відкривши очі, була приємно здивована. Розкинулось
волосся по спині, набуло красивої форми.
- Я завтра зайду. Спасибі!
Олег стояв
зачарований красою відвідувачки. «Чому я не сказав?»
Аліна з
нетерпінням чекала завтрашнього дня. Радісна зайшла у двері.
- Вам просили передати. Він поїхав.
Побачила його сережку. Усмішка зникла. Вийшла...
«Більше не побачу… як його звати?.. звідки він?.. навіщо мовчала? 2
місяці…тепер буду дальше мовчати…»
2011р.
Острів
{Таке
трапляється. Вже трапилось сотню разів, просто ви не хотіли чути. Дитячі
будинки – вбивці щирості і любові. Хоча все здається інакшим. Ніби там
захищають знедолених. Свої жорстокі закони, не відомі тим, у кого є сім’я. Історію
важко було писати (але коли диктує Дощ, нема сил зупинитись.) Не легко і читати
буде.}
У нього четверо дітей. Дружина померла при родах. Я
– іграшка. (Можливо, він мене полюбив?) Мене звати…яка різниця?.. він називає
мене Грішний Ангел… жорстоко!
Він ховає
мене на острові – маленька хатинка за містом. Вона така ж самотня, як і я. Лише
дерева… тут багато дерев… вони не хочуть зі мною розмовляти. Раз у тиждень ще є
він.
Мій дім…
правильніше сказати моє ліжко (ніколи не було моїм). У мене немає дому. Лише
цей острів.
Я перестала
дихати у 8 років (а він дозволив мені
дихати). Старший чоловік (мабуть, сторож, але не знаю… Кожного дня дивився, як
я граюсь у дворику дитячого будинку.) порвав моє плаття, єдине… плями від крові
не випрались… няня викинула мою сукню. Коли мені було 10, один хлопчик знов це
зробив. Було гірше. Директор відвела мене до лікаря. (В нього на очах були
сльози. Ніхто не жалів мене… крім нього.) Він робив мені боляче. Робив, коли мені було 13…15 (ніхто за мене не
заступався). Пообіцяв допомогти. Я зустріла його в парку. Відвіз мене на
острів. Мій острів. Щонеділі він грається мною. Але дихаю. А що далі?
Дід
Сидить дід
Марко біля дуба, плаче. Одна його хата лишилась. На все село – сам. Згадує, як
з дідом Гнатом садили молодого дубочка біля ріки. Тепер він єдиний друг в цій
пустелі. Кохана померла при родах їхньої донечки Любки. Зять з дочкою розбились
на машині. Сам виховував внуків – Артема
та Антона. Вони були близнюками.
Закохались двоє в дівчину Марину. Роздратований Артем
викрав її (Знав, що серце брату віддала.), кинув з обриву, і сам за нею
стрибнув.
Антон
лишився сиротою, відцурався від людей. За рік відкрив власну фірму. Планував
збудувати курортне містечко. Краєвиди кругом його села зачаровували. Ідеальне
місце для проекту… Людей силою виселив
(рідних з дитинства), лишив одного свого діда.
Плакав дід
біля друга, душа обливалась кров’ю
пекучою: «Не вберіг дитини. Пропало село…» Заснув своїм останнім сном.
З болем у голосі наказав Антон зробити нову
домівку діду. З дерева, біля якого зупинилось серце старого.
Калиновий сад
Казали, в
Ориськи не всі вдома. Цілими днями (чи зима, чи літо) балакає до кущів і ридає.
Я стою край садочка, де повно старих яблунь
та… Давно не було так спекотно. «Терміново потрібен ковток води.» Чомусь уява
малює безжальне сонячне проміння, що без будь-яких ознак поваги безсоромно лізе
під шкіру, роздирає її. Думаю, тому почали падати прозорим намистом (Хтось
випадково розірвав нитку.) сльози, сподіваючись замінити цілющий ефект
прохолодної водички.
Це вже втретє народжує дівчаточок- двійняточок (Ото
подбав Бог, аби усі різними з’явилися у Його світ.). Сусіди тишком-нишком
заздрили, позиркуючи на маленьких красунь, злісно спльовували надлишок пекучої
злоби.
Серце
Орисі, говорив Назар, було кольору веселки. Тепло та світло райдужного
серденька зігрівало усіх після найсильніших буревіїв та снігопадів. Дивилась на
доньок. Такої щедрої ніжності, мабуть, не відчувала жінка до сьогодні. Вона,
ніжність, сипалась в душу гарячим снігом – ставало солодко. Шість неймовірних
квіточок подарувало їй з чоловіком літо.
Тиха
радість ходила безшумно будинком і заколисувала блакитнооку любов батьків. Отак
колисала, доки не заколисала назавжди. Сивочола Настка вітром летіла (В свої
непрості 70.) селом з диким криком: «Вогонь їсть квіти Ориськи!» Як люди не
старались, а той вогонь таки зжер квіточки-діточки, котрі були найбільшою
радістю матері та батька. За хатою викопали шість могилок…
Калиновий сад (шість пишних кущів)за хатою
глибоко ранив душу вдови Орисі. А моя душа плакала. Очі заворожено розглядали
червоні коралі на кущах. Стільки яскравих бусинок-намистин не знайдеш на
жодному ринку, в жодній крамниці. Колір любові переливався через верх горнятка
сподіванок.
2012р.
Напиши своє щастя
Матуся
любила повторювати: «От візьми і напиши (чи намалюй) своє щастя. Бог побачить–
віддасть твоє тобі.» Тому вирішив розповісти про свою мрію Богові.
Тоді усі
дражнили мене Івасиком –Телесиком, а я лише бажав стати знаменитим художником.
Щоб картини (мої діти) зачаровували простотою, надихали творити диво, змінювали
долі людей та народів на краще.
Поки
натхненно вимальовував білосніжне гусеня, що пролітало над стареньким човником,
як же вони кепкували (на усіх уроках малювання). Кололо так сильно і глибоко,
що не було сил плакати. Своїм малюнком просив однокласників та вчителів частіше
читати казки, але ніхто не розумів моїх слів. Мою дивакувату розмову-бесіду
розуміли двоє в цілому світі: мама і Всевишній. Не дало життя голосу, але я
говорив більше за своїх однолітків у малюнках і віршах (про них не знала
найрідніша).
Одного
морозного ранку, коли розцілований красунею Зимою, вбіг до школи (У 8 класі
запізнюватись вже не можна.), якась незнайомка переглядала мої малюнки (Як вона
посміла брати МОЇ речі?).
- Твої?
Кивнув, що мої. Дівчина не насміхалась:
- Напиши мій портрет.
То була
найщиріша розмова за всі 8 років навчання. Вже ввечері я писав свою мрію.
Кольори так легко лягали на білий аркуш, що не вірив у те, що це сам малюю. Очі
кольору неба запалювали сонце в моїй душі, а воно так довго ховалось за сірими
хмарами.
Ви не вірите в диво? А я повірив! Написав
щастя – Бог «віддав мені моє». У мене була найкрасивіша дівчина, котра розуміла
мову поглядів, рухів та зітхань. Не якась там Оля, Катя, а моя Діана. З того
вечора моя принцеса снилась у дивовижних видіннях. Розповідала неймовірні
історії. Ті оповідки ставали такими картинами, що у 10 класі директор нашої
затишної школи вітав мене з найкращою виставкою за 60 років його життя.
Я не вберіг
своє щастя…
***
Вже бачив
її у сні. Дівчину, котра сиділа на сусідній лавці. Вдруге помічаю цю чорнооку
на тому ж місці. Виводить щось олівцем. Щось дуже важливе, бо такого
зосередженого обличчя ще не зустрічав у юних мрійниць. Хотілось підійти та
глянути, що наповнює оченята русявої такою гострою тугою, болем і любов’ю
(мабуть, до свого малюнка). Зараз не було на це часу (виправдовую себе): чекав
закохану пару, чию долю міг вирішити подарунок.
***
Якось після
дощу над моїм домом визирнула райдуга. І та веселка відбилась в очах моєї
Діанки. Швидко поцілував її гарячі щічки і побіг (сказав, що у майстерню) до
крамниці. Золота обручка, зроблена під замовлення за моїм ескізом, 51 біла
троянда (бо через 51 день від нашого знайомства я наважився на несміливий
поцілунок). Лечу до коханої, щоб у свої 25 нарешті стати найкращим чоловіком
для омріяної.
Мене
випередив ІНШИЙ. Ось бачу Діану в легенькій срібній сукні, фата… Далі поглядом
ловлю сотню людей в чорному. Моє сонце закрили жорстоко вже не сірі,а чорніші
ночі хмари. Кидаю квіти і кричу: «Нащо ти так зі мною?!» А присутні почули
тихий шепіт. Тепер я можу говорити (тихо, не завжди чітко), але не маю з ким, і
просто не хочу. Мене покинули дві найдорожчі жінки – я покинув олівці та фарби.
***
Приснилась
моя блакитноока і насварила, що більше не малюю. Вона сиділа на лавці у весняному
парку і показувала на дівчинку з чорними очима.
- Бачиш її сльози?
- Чую їх. Серцем, як ти чула мою мову.
- Це твої солоні крапельки миють і без того чисте
серденько.
- Мої?
- Любить тебе більше ніж я змогла…
Знову приснилась, аби повідомити, що це востаннє
приходить. У тому ж парку показала двох, що за руки тримались.
- Віддай йому мою обручку.
- Не можу.
- Так треба. Його серце відміряло рік щастя. Їм
потрібно поспішити.
***
Обручку
тихо вклав у руку хлопчині у вишиванці з запискою: «Щастя. Любові.» Нема
сміливості підійти до закоханої. Тому слідкую за олівцем, що рухається швидше
моїх думок. Дівчина підводиться. Погляд її губиться десь між камінчиками та
синіми кедами.
- Я була… бачила ваші картини.
Не знав, що відповісти, тому мовчав.
- Ця – найщиріша. Не можу поки так красиво як ви,
але вчусь.
Взяв у руки її малюнок. Дивились на мене очі Діанки,
ті очі, котрі керували моїм сонцем всередині.
2014р.
Про автора
Автобіографія
Мабуть, колись я ангелом була
І мала величезні срібні крила.
Коли хмаринка біла припливла,
Побачити безмежний світ спішила
Й забула свої крила взяти:
Так опинилася в малиновім візочку,
А ніжний голос став мені казати:
«Яка ж у мене неслухняна дочка!»
Була для всіх, неначе буря,
Яка вщухала час від часу.
Тож славу хуліган очки здобула
До восьмого, напевне, класу.
У мами випила багато крові,
Долоні тата силу я пізнала.
Жило в душі бажання волі,
Яке із часом не вщухало.
Ходити в школу зовсім не любила –
Удома краще б почитала книжку.
І посуд через силу мила,
Коли по кухні бігала сіренька кішка.
Завжди вірила в чарівну казку,
(Мені колись бабуся їх читала…)
В якій на все життя підказки
Серця людей уміло заховали.
02.12.2011р.
