«Для чого людині серце»

Бібліотечний урок - казка «Для чого людині серце»

(Підсумок конкурсу «Кращий відгук на прочитану книгу» та нагородження переможця.)

Мета: навчати розуміти підтекст творів; удосконалювати навички школярів виразного читання; вчити дітей слухати голос серця; розвивати інтуїцію, увагу; виховувати  людські чесноти, зокрема  доброту, щирість, безкорисливість.

Завдання для учнів: вивчити вірші; розіграти діалоги; навчитись виразно читати казки;  пошити сердечка(чорне, жовте, червоне, блискуче); виконати малюнки на тему: «Для чого людині серце?».

Без ядра горіх ніщо, так само, як і людина без серця. Г. Сковорода

Хід заходу

Бібліотекар.(Шведик Р.В.) Усім доброго дня! Ми раді вас бачити на нашому казковому  уроці. Казки нам знайомі з дитинства. А читати їх корисно і дітям, і дорослим, тому що вони цікаві, повчальні. Сьогодні мова йтиме про серце. Що таке серце? А для чого воно людині? Завдання для 2, 3, 4 класу: напишіть на цих сердечках, для чого ж серце потрібне, на вашу думку? А поки дізнаємось, що собою являє серце людини.

Виступ учениці (9кл.)Відзівашець Наталії

Міні –доповідь. «Се́рце — це м'язовий порожнистий орган кровоносної системи, який своїми ритмічними скороченнями прокачує кров  через судини тіла, забезпечуючи таким чином живлення і дихання тканин.. Серце людини є чотирикамерним. Дві верхні камери називаються передсердями, дві нижні — шлуночками, права і ліва половини серця розділені товстою м'язовою стінкою. Правий шлуночок і ліве передсердя замикають мале коло кровообігу, лівий шлуночок і праве передсердя замикають велике коло кровообігу. Форма серця є індивідуальною і залежить від віку, статі, тілобудови, стану здоров'я та інших чинників. Довжина серця дорослої людини становить від 10 до 15 см (найчастіше 12—13 см), ширина в основі 8—11 см (найчастіше 9—10 см).

Цікаві факти:

Серце середньої дорослої людини вдаряє приблизно 72 рази в хвилину, 100 000 разів на день, 3600000 разів на рік і 2,5 млрд разів протягом життя. Жіноче серце зазвичай б’ється швидше чоловічого. Чоловіче — приблизно 70 ударів на хвилину, жіноче — 78. Коли тіло знаходиться в спокої, у крові займає всього 6 секунд, щоб дійти від серця до легень і назад, всього 8 секунд  для того, щоб дістатися до мозку і назад, і 16 секунд для того, щоб досягти пальців і повернутися.»

Бібліотекар.(Шведик Р.В.) Отже, серце необхідне  нам для життя. А для чого ще потрібне воно? 2- 4 класи повідомлять  нам. (Для життя, для почуттів, для добра, для щирих емоцій, для щедрості, для радості, щоб любити, щоб співчувати, щоб допомогти іншим, щоб розуміти людей…) Молодці!  Ми не раз чули вислів: «У людини золоте серце». Чому його називають «золотим»?

 (Школярі відповідають.)

Учениця: Мацишин Олена (6 кл.)

Галина МАНІВА «Золоте серце»

Сказав Господь: “Збирай скарби на небі”.
А як їх там збирати, знаєш те? -
В журбі і в щасті, в будь-якій потребі
Плекай свій скарб: це - серце золоте.

Роби добро і не чекай подяки,
Шукай повсюди чисте і святе,
Та обминай спокуси усілякі –
Отак здобудеш серце золоте.

Ти добрий з усіма і неледачий,
Та журишся і думаєш про те,
Що справ твоїх ніхто, мовляв, не бачить? -
Бог бачить твоє серце золоте.

І у лиху, нерадісну годину,
Як посмішка недобра розцвіте,
Звелить Господь:” Облиште цю дитину!
У неї серце справді золоте!”

Учениця (3 кл.) Оленка

Любов © Леся Вознюк

У серденьку малому
жила Любов велика:
терпляча, безкорисна,
привітна, скромна, тиха.
Завжди допомагала
не на словах, а ділом.
За все і всіх довкола
те серденько боліло.
І вдячно звідусюди
лунало знову й знов:
— Хоч серденько маленьке,
велика в нім Любов.

Бібліотекар.(Шведик) Почитаємо казку з 4 класом про велику любов, що живе у маминому серці. «Мамине серденько». Казка Ірини Мацко.

    Жив собі хлопчик Андрійко. Чудовий хлопчик, розумний, але зовсім не шанував своїх рідних. 
«А що? – думав він. – Коли я народився, батьки вже були. Отже, вони так і будуть. Та й є вони лише для того, щоб мене доглядати, мені догоджати…»
І так був переконаний у цьому, що почав говорити погані слова до мами, а одного разу навіть ударив її. 
Побачивши це, мамин ангел-охоронець, який завжди сидів на плечі й терпів усі вибрики малого Андрійка, розуміючи, що це дитина, яка займає майже все мамине серденько, не стримався.
– Отак, Андрійку! – скрикнув він про себе. – Не знаєш ти, що таке серце мамине! От зачекай, перетворю я його на тонкий кришталь, і тепер від кожного поганого слова на серці буде тріщинка, а з часом воно може розбитися… 
Як сказав, так і зробив. Коли наступного ранку Андрійко прокинувся, біля його ліжка стояло у розкішній вазі незвичайної краси кришталеве серце. А всередині він побачив своє фото – велике-велике, майже на все серце, і багато інших речей. «Напевне, це нова прикраса для дому» – подумав Андрійко.
– Синку, до школи пора збиратись, одягайся, прошу тебе. Ти ж запізнишся, – вкотре просила мама. 
– Не хочу в школу! Ти мені вже набридла з тою школою! 
– Андрійку, та ж усім треба вчитися. Збирайсь, я вже їсти тобі приготувала, – продовжувала просити мама.
– Фу, не люблю я такого їсти, воно недобре! Що за мама така? Кажу ж, не хочу! Відчепися від мене!
Раптом почулося легеньке «хрусь». На кришталевому серці з’явилася тріщина. «Чого б це?» - подумав Андрійко. – «Адже ніхто його не зачіпав». Але за мить уже забув про це. 
Викрикаючи різні нечемні слова, Андрійко таки зібравсь у школу. 
– Сину, простудишся! – мама протягнула Андрійкові шарфик. 
– Та ну тебе! – вдаривши кулачком маму по руці, хлопчик вибіг із дому. 
Дуже боліло мамине сердечко, обливалося кров’ю, а потріскане від попередніх злих та недобрих слів кришталеве серце від цього удару сина розкололося на маленькі шматочки. 
Коли Андрійко повернувся зі школи, мами вдома не було. Якась чужа жінка ходила по кімнатах, переставляла меблі, поралася на кухні. 
– А мама де? – запитав злякано хлопчик.
– Мама? А хто така мама? Тепер господиня тут – я, – холодно, наче робот, відповіла вона.
– Мама… Мама – це… «Як же їй пояснити, хто така мама?». 
– Мама мене дуже любить, вона мене народила і … 
- І що? Досить базікати. Швидко мити руки – і на кухню! – скомандувала жінка крижаним голосом. 
Андрійко попрямував мити руки, зі жахом думаючи, що ж трапилося, де мама і хто ця жінка. «Напевно, мама ще на роботі. От прийде додому, і все буде добре. А ця жінка тут, поки мами нема».
Після обіду Андрійко почав, як завжди, гратися. Знав, що мама раз у раз нагадувала йому робити уроки відразу після школи, а не відкладати на вечір. Але ж навіщо? Мама прийде, знову попросить, він знову трошки покапризує… Так весело, коли мама просить, а ти не слухаєш, вона така доросла і велика, а просить малого. «От який я сильний! Що там!» – думав хлопчик. 
    Настав час вечері. Сумно, самотньо. Чужа жінка продовжувала, пораючись, ходити по хаті, батько у відрядженні, а мама… мами чомусь довго нема. Андрійко вже почав хвилюватися, прислухаючись до кроків на сходах. То до вікна підбіжить, то на телефон погляне. Та ні, тихо, нема нікого. Нарешті почув кроки. «От, іде вже. Зараз я знову щось вигадаю. Як весело, коли мама щось довго-довго просить. Цікава гра! Що ж придумати? А кроки вже ближче і ближче. Скажу, що живіт болить, тому уроки не буду робити. От!»
Так вирішив Андрійко. Але раптом почув, що кроки минули їхню квартиру і піднялися вище поверхом. Озвався дверний дзвінок. «Хто там?» «Мама, відчиніть».
– Мама… А моя мама? Де ж вона? – ледь не плакав, ходячи кімнатою. Раптом щось різонуло хлопчину в ступню. Глянувши вниз, побачив ущент розбите кришталеве серце і свою фотографію, що випала з нього. 
– Ай! – скрикнув він. – Хто ж це розбив серце?
– Подивися на фото, – почув Андрійко голос. Це ангелик вирішив усе розповісти. – Його розбила людина, зображена на світлині. Її дуже любила твоя мама.
– Та це ж я! Але я не зачіпав його! 
– Усі твої погані слова робили на серці тріщинки, а коли ти ще й ударив свою маму, воно розбилось. І ота жінка тепер буде жити поруч із тобою. Вона вміло куховарить, прибирає. Зробить усе це, як належить, тільки любити не вміє. А мамине серденько ти розбив.
– Ангелику, я хочу до мами… – зі сльозами мовив хлопчик. 
– Не можна, дитино, у неї ж розбите серце… 
– А що мені зробити, щоб серце мами стало таким, як було раніше? 
– Не знаю. Це ти сам маєш зрозуміти. Шукай, що ще на світі є таке тепле, любляче, гаряче, велике, як мамине серце, де б ти помістився… – сказав ангелик, збираючись летіти.
– Я віднайду, обов’язково віднайду!
– Коли щиро так вирішив, я допоможу тобі. Віднайти ти мусиш сам, а я оживлю його, – повернувшись і сідаючи на плече хлопчика, мовив ангелик.
Що тільки не робив хлопчина для того, щоб мамине серденько знову було колишнім! І квіточку приміряв, і жаринку пробував, дзеркальце, промінчик, коштовний камінчик, а серденько ніяк не гріло. 
– А далі що? – засумував Андрійко. Прийшов до тітоньки, яка хазяйнувала тепер у домі, й усе щиро розповів. Аж сльози від жалю за вчиненим виступили. Розповів, як погано поводився, образливі слова говорив, як ударив маму і як хоче тепер усе повернути, щоб мамине серденько знову гріло його…  
І трапилося диво! Чужа й холодна тітонька раптом наче прокинулась, її очі заблищали від сліз щастя, вона лагідно всміхнулася й протягнула руки до синочка. Це знову була мама Андрійка. Така сама добра, любляча і лагідна. Найкраща в світі! 
- Ніколи не розбивай матусі серце! – мовив тихенько ангел на вушко Андрійкові.
- Не буду більше, ангелику! Ніколи-ніколи… 

Бібліотекар.(Шведик) Як же потрібно берегти серце наших батьків, рідних та друзів? (Відповіді учнів.)До вашої уваги пропонуємо ще одну казку. Анатолій Дімаров «Для чого людині серце».

Виразне читання казки з елементами інсценізації.

Читає Фанга Софія (7 кл.)

В густому-прегустому лісі, де майже ніколи не появлялись люди, жило поміж корінням дерев плем'я де­рев'яних чоловічків. Весь свій вік — а жили вони дуже довго — чоловічки оті нічого не робили, бо їм не тре­ба було ні їсти, ні пити, ані зодягатися: вони ж були дерев'яні, і найлютіший мороз не міг їм дошкулити. Весь день бігали вони по землі, залазили на дерева, не знаючи й самі, чого вони хочуть. Вони не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість чи гнів, злість або співчут­тя. Якщо й траплялось якомусь чоловічкові через власну необережність зірватися з високого дерева та зламати хребет, решта відразу ж збігалася, товпилась довкола нього, тріщала дерев'яними голосами, вертіла довгоносими головами, але й це видовисько їм дуже швидко набридало, і вони розбігалися, зали­шаючи свого товариша догнивати на непривітній лісовій землі.

Читає Фурдига Катерина (7 кл.)

    Їх не лю­би­ли зві­рі, бо во­ни час­то ки­да­ли­ся із со­сен гос­три­ми шиш­ка­ми — не із злос­ті, зви­чай­но, а прос­то то­му, що їм ні­чо­го бу­ло ро­би­ти. Не­на­ви­ді­ли пта­хи, бо чо­ло­віч­ки руй­ну­ва­ли їм гніз­да, ви­ки­да­ли до­до­лу яй­ця, щоб по­ди­ви­тись, як во­ни роз­плес­ка­ють­ся, впав­ши на зем­лю. І то­му ні зві­рі, ні пта­хи не за­би­ва­ли­ся сю­ди, а як­що, бу­ва­ло, й зас­ко­чить якийсь не­о­бач­ний за­єць, ря­ту­ю­чись від вов­ка чи ли­си­ці, то від­ра­зу ж на­ма­га­єть­ся виб­ра­ти­ся звід­си.

   Тож зро­зу­мі­ло, як бу­ли зди­во­ва­ні усі чо­ло­віч­ки, ко­ли в їхньо­му во­ло­дін­ні по­я­ви­ла­ся не­ве­ли­ка дів­чин­ка. Во­ни б, мо­же, й не по­мі­ти­ли її, але дів­чин­ка весь час ко­гось гу­ка­ла, а по­тім сі­ла під сос­ною і зап­ла­ка­ла. Чо­ло­віч­ки від­ра­зу ж збіг­ли­ся до неї, при­ча­їв­шись за ко­рін­ням де­рев, по­ча­ли її роз­див­ля­ти­ся.

— Що то? — вра­же­но за­пи­ту­ва­ли од­ні, по­мі­тив­ши, як із очей дів­чин­ки ка­па­ють сльо­зи.

— То, ма­буть, дощ, — від­по­ві­да­ли ін­ші.

Вреш­ті один із них, най­ці­ка­ві­ший та най­хо­роб­рі­ший, не ви­три­мав, вий­шов з-за ко­ре­ня.

\Сцена 1\ Дівчинка – Стельмах Марія, Чоловічок (6 кл.)

— Дів­чин­ко, що це в те­бе та­ке?

— Це я пла­чу.

— А що та­ке «пла­чу»?

— Це — ко­ли ллють­ся сльо­зи.

—А чо­го у те­бе ллють­ся сльо­зи?

— Бо я заб­лу­ди­ла­ся і... і не знаю, як вий­ти з лі­су.

— Ти хо­чеш виб­ра­тись з лі­су? А хі­ба є на сві­ті щось ін­ше, крім лі­су?

— Зви­чай­но, є. І сте­пи, і го­ри, і мо­ря, й оке­а­ни, й міс­та, і се­ла.

— По­ка­жи ме­ні все оте, про що ти щой­но ска­за­ла!

— Йди за мною!

— Не спі­ши так! Да­вай пе­ре­по­чи­не­мо, бо у ме­не вже бо­лить сер­це.

— А що та­ке «сер­це»?

— Сер­це? Це те, без чо­го не мо­же жи­ти лю­ди­на.

— По­ка­жи ме­ні своє сер­це!

— Я не мо­жу то­бі йо­го по­ка­за­ти — во­но в ме­не в гру­дях.

— А йо­го ду­же важ­ко діс­та­ти?

— Йо­го не діс­та­ють — з ним на­род­жу­ють­ся.

— Я теж хо­чу ма­ти сер­це!

— Да­вай ме­ні своє сер­це!

— Я не мо­жу від­да­ти то­бі своє сер­це, бо без ньо­го я пом­ру. Але пос­лу­хай. В на­шо­му міс­ті є один лі­кар, який зби­рає сер­ця лю­дей, що по­мер­ли. І сер­ця оті жи­вуть у ньо­го дов­го-дов­го. Як­що хо­чеш, зай­де­мо до ньо­го, і ти поп­ро­сиш у ньо­го сер­це. Він доб­рий, він то­бі не від­мо­вить.

— Га­разд! Хо­ді­мо швид­ше, бо я теж хо­чу ма­ти ота­ке, як у те­бе, сер­це.

Читає Винничок Мирослава (7 кл.)

  Дов­го йшли во­ни лі­сом, до­ки не доб­ра­ли­ся до уз­ліс­ся — пря­мо нав­про­ти ве­ли­чез­но­го міс­та. По­са­ди­ла дів­чин­ка де­рев­'я­но­го чо­ло­віч­ка в ко­шик — бо­я­ла­ся, щоб хтось на ньо­го не нас­ту­пив, — та й по­нес­ла до сла­вет­но­го лі­ка­ря. Не думайте, що цього лікаря не існує в світі. Я просто не хочу називати його адресу, бо тоді в нього не буде й хвилини для важливої наукової роботи, яку він досі ще не закінчив: ринуть до нього відразу ж тисячі людей міняти серця. Тож я не розповідаю, яким тролейбусом їхала дівчинка, на якій зупинці вийшла, до якого будинку зайшла…

\Сцена 2\ Лікар - Фанга Станіслав, Чоловічок – Гунька Мар’ян.

Лі­кар ска­зав, по­чув­ши нез­ви­чай­не про­хан­ня де­рев'я­но­го чо­ло­віч­ка:

— Сер­це?.. Гм... А яке ж сер­це ти хо­чеш со­бі ви­бра­ти?

— Те, що йо­го но­сять лю­ди.

— Лю­ди ма­ють різ­ні сер­ця. Доб­ре, я по­ка­жу то­бі сер­ця, які в ме­не є, а ти уже ви­бе­реш сам, яке то­бі спо­до­ба­єть­ся. Оце сер­це злої лю­ди­ни. Ба­чиш, яке во­но жов­те та змор­ще­не!

— Я не хо­чу цьо­го сер­ця, во­но нек­ра­си­ве!

— А ось блис­ку­че, як плас­тма­со­ва куль­ка. Ба­чиш, яке во­но сві­же: дов­го ж сту­ко­ті­ло, ніс­кіль­ки не зно­си­ло­ся. Це — сер­це бай­ду­жої лю­ди­ни.

— В отій он бан­ці — сер­це бан­ди­та...

— А чо­му во­но та­ке чор­не?

— Во­но по­чор­ні­ло від зло­чи­нів...

— А це чиє сер­це?

— Це сер­це од­но­го чо­ло­ві­ка, який дбав ли­ше про се­бе і від­вер­тав­ся від ін­ших лю­дей.

— Оце сер­це од­ні­єї ду­же доб­рої лю­ди­ни. Ба­чиш, яке во­но ве­ли­ке та світ­ле!

— А що то за чер­во­ні го­лоч­ки, що ви­ти­ка­ють­ся з ньо­го?

— То не го­лоч­ки, а нер­ви. Са­ме во­ни роб­лять сер­це ду­же чут­ли­вим та нес­по­кій­ним, і той, ко­му діс­та­неть­ся во­но, не­хай не роз­ра­хо­вує на лег­ке та без­жур­не жит­тя. Трі­по­ті­ти­ме йо­го сер­це людсь­ки­ми страж­дан­ня­ми і бо­ля­ми, на­віть най­мен­ше го­ре, що сві­ти­ти­ме в очах стріч­ної лю­ди­ни, бу­ди­ти­ме в ньо­му та­кий гос­трий від­гук, що во­но не зас­по­ко­їть­ся, аж до­ки лю­ди­на ота хоч тро­хи не вті­шить­ся. Ось по­ди­вись...

— Я візь­му йо­го! — ска­зав за­ча­ро­ва­ний чо­ло­ві­чок.

— Доб­ре, я пе­ре­сад­жу то­бі оце сер­це. Але перш ніж бра­ти йо­го, ти доб­ре по­ду­май. Ад­же ти з цим сер­цем не зна­ти­меш, що та­ке спо­кій.

— Я хо­чу ма­ти це сер­це!

Читає Походжай Зоряна (8 кл.)

І лі­кар роз­сік йо­му де­рев­'я­ні гру­ди, вклав до них сер­це, що ко­лись на­ле­жа­ло доб­рій лю­ди­ні. Див­но і нез­вич­но по­чу­вав се­бе чо­ло­ві­чок, по­вер­нув­шись до сво­їх од­ноп­ле­мін­ни­ків. Тем­ний гус­тий ліс на­че роз­сту­пив­ся пе­ред ним, став чис­ті­ший, про­зо­рі­ший, і все, що жи­ло в ньо­му та ди­ха­ло — від най­дріб­ні­шої ко­маш­ки до най­біль­шо­го зві­ра, — все збуд­жу­ва­ло в чо­ло­віч­ко­ві уже не лег­ко­важ­ну швид­коп­лин­ну ці­ка­вість, а пос­тій­ну ува­гу, спів­чут­тя, жаль. Поч­не хто-не­будь із йо­го од­ноп­ле­мін­ни­ків дра­ту­ва­ти ро­бо­тя­щу му­раш­ку, чо­ло­ві­чок від­ра­зу ж і зу­пи­нить йо­го:

— Об­лиш! Хі­ба ти не ба­чиш, що во­на не­се до­до­му їжу?

По­ба­чить під­ра­не­но­го пта­ха, ото­че­но­го ці­ка­ви­ми чо­ло­віч­ка­ми, від­ра­зу ж поч­не до­ко­ря­ти:

— Не чі­пай­те йо­го! Хі­ба ви не зна­є­те, що йо­му бо­ля­че? Хі­ба вам не жал­ко йо­го?

— А що та­ке «жал­ко»? — за­пи­ту­ва­ли у ньо­го де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки, сту­ка­ю­чись по­рож­ні­ми го­ло­ва­ми.

Як він міг їм по­яс­ни­ти, що та­ке «жаль»? Ад­же во­ни не ма­ли сер­дець, во­ни ні­чо­го не від­чу­ва­ли, — отож ні­чо­го не мог­ли зро­зу­мі­ти.

Тіль­ки один де­рев­'я­ний дід, який не один раз зус­трі­чав­ся з людь­ми та чув від них, що та­ке «жаль», ав­то­ри­тет­но ска­зав:

— За всіх не пе­ре­бо­лі­єш, усім не до­по­мо­жеш. Ін­ших бу­деш жа­лі­ти — сам дов­го не про­жи­веш.

І всі від­ра­зу ж по­го­ди­ли­ся з ним, бо в ньо­го бу­ла най­дов­ша бо­ро­да. Не по­го­див­ся тіль­ки наш де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, але про­мов­чав. Отак, мо­же, і жив би наш чо­ло­ві­чок се­ред сво­їх де­рев­'я­них бра­тів, вбо­лі­ва­ю­чи за кож­но­го скрив­дже­но­го, за­хи­ща­ю­чи кож­но­го, хто пот­ра­пив у бі­ду, ко­ли б не тра­пив­ся один ви­па­док...Це бу­ло взим­ку. Ліс сто­яв сон­ний, за­ку­тий мо­ро­зом, при­по­ро­ше­ний сні­гом. А під ви­со­ким ду­бом си­дів не­ру­хо­мо хлоп­чик, що заб­лу­кав так са­мо, як і ота дів­чин­ка, і, сту­лив­ши без­си­ло по­ві­ки, вже й не на­ма­гав­ся звес­тись на но­ги.

— Що з ним та­ке? — за­пи­ту­ва­ли один в од­но­го де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки, збіг­шись за но­вою за­ба­вою до сон­но­го хлоп­чи­ка.

— Він за­мер­зає, — ска­зав дід з най­дов­шою бо­ро­дою і пи­ху­ва­то ог­ля­нув­ся, по­ті­ше­ний влас­ною муд­ріс­тю. — Я уже ба­чив, як за­мер­за­ють лю­ди. От ми тро­хи по­че­ка­є­мо, і цей хлоп­чик зов­сім пе­рес­та­не ди­ха­ти.

Читає Стельмах Оксана (6 кл.)

Отут і під­біг до хлоп­чи­ка наш чо­ло­ві­чок. Жаль стис­кав йо­му сер­це, про­ни­зу­вав ти­ся­ча­ми го­лок. Ухо­пив хлоп­чи­ка за ру­кав, по­чав тор­са­ти — бу­ди­ти йо­го:

— Хлоп­чи­ку, встань!.. Хлоп­чи­ку, встань!.. — Але в хлоп­чи­ка тіль­ки зат­рі­по­ті­ли вії, пря­мо в сніг опус­ти­лась бі­ла ру­ка.

Ог­ля­нув­ся чо­ло­ві­чок без­по­рад­но: ли­ше хо­лод­ний сніг нав­кру­ги, кри­жа­не сон­це вго­рі та бай­ду­жі йо­го ро­ди­чі дов­ко­ла. «Він за­раз за­мер­зне!» — по­ду­мав у роз­па­чі де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, і та­ким пе­ку­чим жа­лем прой­ня­лось йо­го сер­це, що во­но рап­том спа­лах­ну­ло — за­го­рі­ло­ся яс­кра­вим вог­нем. Дов­го го­рів чо­ло­ві­чок, зіг­рі­ва­ю­чи хлоп­чи­ка, ря­ту­ю­чи йо­го від не­ми­ну­чої, зда­ва­ло­ся б, смер­ті. А ко­ли хлоп­чик, зіг­рів­шись, звів­ся і пі­шов, на­віть не зро­зу­мів­ши, ко­му він зав­дя­чує влас­ним жит­тям, де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки ото­чи­ли сво­го до­го­ра­ю­чо­го бра­та, від яко­го ли­ши­ли­ся тіль­ки жев­рі­ю­чі вуг­лин­ки та об­па­ле­на го­ло­ва з сум­ни­ми, пов­ни­ми жа­лю очи­ма. Во­ни трі­ща­ли де­рев­'я­ни­ми го­ло­са­ми і, не ві­да­ю­чи, що та­ке жаль, лю­бов, спів­чут­тя, зди­во­ва­но до­пи­ту­ва­лись:

— Чо­го у те­бе та­кі сум­ні очі?

— Бо ме­ні жал­ко вас, — ледь чут­но від­по­вів їм до­го­ра­ю­чий чо­ло­ві­чок. — Але цьо­го вам не да­но зро­зу­мі­ти.

Бібліотекар.(Шведик) Чому де­рев­'я­ні чоловічки не могли зрозуміти  догораючого чоловічка?(Відповідь: у них не було серця.) Добре серце – великий скарб. А як же бути добрим? (роздати глядачам правила.) Прочитаймо разом:

Правила доброти

   Правила доброти дуже прості, треба тільки навчитися їх виконувати:

• Допомагай слабким, маленьким, хворим
• Жалій інших, а не себе
• Ніколи не заздри
• Бережи природу та охороняй її
• Шануй працю інших людей
• Допомагай друзям у біді
• Прощай іншим помилки
• Не будь жадібним
• Люби своїх батьків та близьких

Бібліотекар: Підсумком нашого уроку стане поезія одного з учнів, автор бажає себе не називати.

Для чого людині серце?

Серце людині для того,

Щоб щиро любити.

Серце людині для того,

Щоб вірно дружити.

А ще серце людині для того,

Щоб вірити чемно у Бога.

Серце людині для того,

Щоб натхненно творити,

Щоб вміти завжди ділитись,

Щоб ніколи ні з ким не сваритись.

Серце людині потрібне,

Щоб всміхалося завжди життя,

Щоб щасливим було майбуття.

Серце помре без любові й турбот,

А людина без серця –

Це робот.

Бібліотекар.(Шведик)   Збережіть ці правила та виконуйте їх завжди. Усмішка є світлом, яке проходить крізь вікно твого обличчя і каже людям, що твоє серце вдома. Тож  посміхайтесь частіше. Розпочнімо зараз, тому що є нагода порадіти за успіх нашої учениці, котра перемогла у конкурсі «Кращий відгук на прочитану книгу» .

 До слова запрошується директор школи.///Підсумок конкурсу///Нагородження переможця, вручення грамот  учасникам конкурсу.///  

Друга частина.