"Коли приходить Муза"

Мамі та сестричці  

присвячую…

 Поезії

Анотація

Збірка поезій «Коли приходить Муза» – свіжий подих ві-

тру у спеку роздумів над життям. Твори пронизані глибоки-

ми міркуваннями над долею та призначенням людини, щирим

співчуттям, безмежною любов’ю до всіх та усього

2007 рік –  
рік народження моїх власних творів. 

ЖИТТЯ
Думки сумні серденько розривають…
«Куди життя ріка біжить?» – 
Когось я з часом запитаю,
Та точно не в цю мить…
Чому про почуття люди забули,
Над серцем збудували височенні мури?
Образи, підлість і обман –
Ах, скільки у душі болючих ран!
В гріхах весь світ: не видно і світанку;
Грабують, ріжуть звечора до ранку;
Розпусти й зради чорні хмари
Людських життів багато зруйнували.
Ненависть накинула на нас великі сіті…
Чому живемо у такому світі?
Всі прагнемо ми співчуття,
Коли в житті погана мить;
Чекаємо маленького везіння,
Коли нам сильно не щастить;
Коли любові промінь серденько не гріє,
Душа тоді ридає і від болю мліє;
І серце, що зазнало кривди долю,
Ховається за ширмою товстою.
Печаль і сльози – це життя буденне,
Де кожен сам придумує собі проблеми…
А всі ж чекаємо, коли почнеться свято,
Можливо, хтось влаштує нам його по блату.

НАРОДЖЕННЯ
На небі чисті хмари
І сонце виглядає,
Шалений вітер обриває листя.
Нове життя лежить в колисці:
Душа маленька, справді чиста,
Що плаче дзвінко ненавмисне.
З колиски сяють щирі очі,
Лиш ласки та любові хоче.
Дитя ангелик захищає,
Про всі незгоди добре знає.
Батькам від щастя ринуть сльози:
«Чи виростити добре зможем?»
Життя планують, долю,
Та це не справдиться ніколи…
Виросте і піде шляхом своїм:
Квітками встеленим або смолою.

 
РОЗМОВА
Для чого людям говорити?
Усі слова лише обман.
Без слів можливо жити:
В тварин нема душевних ран.
Для чого дар нам – мова 
Забули вже про це давно.
А щира тільки колискова
Й «слова бутилочки з вином».
Без слів би вчинки говорили,
А не дурний язик.
Й німі у світі нещасливі,
Бо кожен звуки чути звик.
2008 рік –  
рік переосмислення життя. 
 
ВЕСНА
(Моїй сестричці Оленці…)
В кімнаті тиша цілий день одна,
їй сумно й нікуди подітись,
бо за вікном танцює вже весна,
ніхто не хоче з тишею сидіти.
Вона погляне навкруги:
побачить шафу, стіл і крісло,
і що ж робити невтямки:
надворі шумно, у кімнаті тісно.
Загляне крізь відчинене вікно
й ще більше засумує:
весна своє прекрасне полотно
у парках та лісах малює.

 
НІЧ
Ніч. Дощ падає надворі,
На небі сяє місяць й зорі,
Дерева вітерець колише
(Цю справу він ніколи не залишить).
Ніч. Танцює листя свій останній танець
І каже тихо дереву: «Добраніч!»
Вишенька у Яблуні питає:
«А ти горіха-красеня кохаєш?»
Ніч. Їй вітер відповідь несе:
«Кохаю, але він мене…»
Сидить на гілці птах самотній:
Сильно змок і вже давно голодний.
Ніч. Вже водоспади на дорозі,
Троянди встояти не в змозі.
Темрява… І враз настала тиша!
(Я ці рядки зранку запишу.)
ЛЮБОВ
(Усім батькам…)
Чому так сильно любим?
(Лиш Бог єдиний знає.)
Коханих ми цілуєм і голубим,
Сміємся разом і ридаєм.
Чому не кожен знайде 
Свою жадану половинку?
Невже це кара за гріхи,
Що прадіди у спадок нам лишили?
Так життя тихенько пройде,
Залишиться пуста хатинка:
Давно повиростали дітлахи,
Що у кімнатах снили.
Та не було любові там!
Для чого ж ви ділили
Завжди холодне ліжко,
Купляли разом різний хлам,
Руками землю рили,
Читали дітям книжку?
Так бути не повинно!!!
В любові мають виростати діти
Й свою шукати безупинно,
Любов має серця вам гріти!
Коли ви душу віднайшли,
Що лиш для неї серце б’ється,
Оберігайте від усякої біди!
Тоді лише життя почнеться.

 
КОХАННЯ
Кохання – дарунок долі із небес.
Хто думав, що помер, від полум’я його воскрес.
Гарячий поцілунок дав бажання жити,
У серці розцвіли духмяні квіти,
І крила виросли в душі –
Тепер у світі тільки ви…
Це полум’я любові
Не згасне у душі ніколи,
Коли зустрілися дві половинки,
Що без кохання не живуть ані хвилинки.
Для них життя готує перешкоди й випробування,
Та все перемагає сила їхнього кохання.

 
МАТУСЯ
Твоє життя не казка
від першого подиху,
та у тобі стільки ласки!
це є великим подвигом.
ще й сорока не маєш,
а ти вже посивіла,
з рук мозолі здираєш,
і душа зболіла.
де ти взяла сили?
(щоб це пережити…)
маєш величезні крила,
вмієш усіх захистити.
ти за нас, дітей, готова
всі шрами стерпіти.
ми рвем твоє серце знову,
а мали б лічити.
ти пробач нас, впертих!
все такі не будем
і тобі поможем перші:
дуже тебе любим.

ЛЮБОВ

(Усім батькам…)

Чому так сильно любим?

(Лиш Бог єдиний знає.)

Коханих ми цілуєм і голубим,

Сміємся разом і ридаєм.

Чому не кожен знайде 

Свою жадану половинку?

Невже це кара за гріхи,

Що прадіди у спадок нам лишили?

Так життя тихенько пройде,

Залишиться пуста хатинка:

Давно повиростали дітлахи,

Що у кімнатах снили.

Та не було любові там!

Для чого ж ви ділили

Завжди холодне ліжко,

Купляли разом різний хлам,

Руками землю рили,

Читали дітям книжку?

Так бути не повинно!!!

В любові мають виростати діти

Й свою шукати безупинно,

Любов має серця вам гріти!

Коли ви душу віднайшли,

Що лиш для неї серце б’ється,

Оберігайте від усякої біди!

Тоді лише життя почнеться.

2009 рік –  
рік віри у доброту і щирість людей.
 
СУМНО
Кудись радість поділась,
Мабуть, у лісі заблудилась;
Я розумію: йти далеко…
Дожити до весни нелегко:
Будинки обіймає дим
(І сльози навертає разом з тим),
Сніг застелив ліси, дороги…
У серце всипав кілограм тривоги.
Вітер холодний дерева б’є,
Душі людські на кусочки рве;
Мороз цілує міцно-міцно.
Як добре, що зима не буде вічно!

СЛОВА
Слова! Ви – тінь думок.
Потрібно ставити на рот замок,
Бо люди перестали відчувати,
В яких порядках їх (слова) складати.
Жорстокі й підлі вам відразу
Промовлять найсолодшу фразу,
Та й серце познімає усі коди –
Самі ж собі завдали шкоди!
Слово, скажете, не є ножем.
Поріже душу – завтра заживе?
Та ні! Ви кров не спините так скоро,
До смерті лишитеся тяжко хворим.
А коли слово не одне? Десятки!
А що душі? Ховатися у п’ятки?
Вона так зробить і поставить ґрати,
Щоб не змогли слова її дістати.
Не допоможе! Бо людей багато,
У кишенях за словом не будуть шукати
Гіркі чи медові – все треба стерпіти,
Вмирати від болю, але дальше жити.
Скажете: «Нема смертельних образ!»
Душа потоне у ріці образ:
Широка, бистра. Крижана вода,
Берегів не видно, миля десь до дна.
А хто врятує від погибу?
Хіба рибак, що ловить рибу.
Ні! В самого сіті-пили,
А плисти далі нема сили…
Та може кине хтось круга-надію
(Хоча, сама у це я слабо вірю)
І витягне з обіймів вічного спочинку
На рік, на день, чи на хвилинку.
Ви викиньте зі словника рядки образ!
Даруйте крила – виростуть у вас,
Теплом зігрійте, наче сонце навесні,
Не раньте словом серця і душі!

 
ПІСЛЯ РОБОТИ
Тихо. Хтось спить.
Не включаєм світла.
Життя його пролетить
Швидко та непомітно.
І нас така доля земна
Чекає десь за дверима:
Світле чи хмуре життя
За горизонтом незримим.
Сядем, згадаєм минуле – 
З горнятком кави
Все зле оминули. 
Пісню тихенько заграли,
Щоб сон не порушити друга.
Усмішки серце зігріли,
Зняли всю денну напругу
(Ми ж на роботі горіли)…

ЗИМА –ЛІТО 
(Казка про пори року)
Так сонце ще ніколи не сіяло,
А хмари не всміхалися услід:
Зима у Літо закохалась,
Воно вже встигло розтопити лід.
І весело лунав пташиний спів 
В душі у завжди смутної красуні,
Та й не могла знайти ніде тих слів,
Щоб висловити всю любов у сумі.
Диво з див – стоїть заквітчана, з косою
Промінчик- погляд скаче по траві.
Умилась наречена срібною росою,
Рушник коханому тримає у руці.
А він красивим гордим кроком
Та мимо від дівчиноньки-зорі 
Ступає так не перший рік за роком,
Лиш холод залишає їй в душі.
«Ах, що ж робити? – гірко плаче
І рве в руках весільний той рушник. – 
Не може він вчинити вже інакше?
Мені цей вибрик так давно обрид!»
Поплакала, і знову серце льодом затягло
У смутку тихому пішла в ліси далекі
Під ковдрою сховати, що на душі було,
Й чекати вірно першого лелеки.
Той птах розкаже про сім’ю, любов.
У серці знов прокинеться стара надія.
А ця історія повториться із ними знов,
Хоча вона у краще сильно вірить.

2010 рік –  
рік безмежної любові:  
до України, до слова, до людей.
 
 
КОЛИ ПРИХОДИТЬ МУЗА
Я Вам сказати можу по секрету,
Що усі люди на Землі-планеті
Небом даровані мають уміння.
Щоб їх розкрить, потрібне лиш терпіння.
Коли душа спокійна, розум ясний,
У ніч глуху, чи день прекрасний,
Чи 10 Вам, чи 40 років,
Повільно Муза робить кілька кроків.
Міцно-ніжно візьме за руку
(Й не розраховуй навіть на розлуку),
Шляхом разом будете йти,
Щоб легше було досягти мети.
Музи-сестри раді всім допомагати;
Таланти вміють добре розкривати:
Солов’їного когось навчають співу,
Танцювати проводжають на велику сцену;
Комусь зірок, комет таїни розгадати,
Кому підручники з історії писати,
Слова складати в милозвучну риму – 
Усе милим красунечкам підсилу.
До мене в гості кілька завітало,
Що під опіку свою щиро взяли.
Тепер, коли заходить Муза в хату,
У мене слів, нових ідей багато.
Я вдячна їм, що не лишили по дорозі!!!
Вони й у Вас чекають на порозі,
Тож відчиняйте двері, в злагоді живіть,
Свій неповторний дар до світу донесіть!

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ

За хмарами радісно б’ються подушками

і біле пір’ячко вкриває постаті дерев.

Всі веселяться – в мені цей дух помер:

позитив втрачаю за похмурими книжками.

Сіра височінь поглядом журливим

дивиться в мою душу-віконце,

промінь кидає на стіл безрадісне сонце.

Втомилась від періодів, художніх стилів;

лиш гріє серце мороз дряпучий.

Слизька дорога кидає на спину

холоднеє відчуття мерзенної картини

буденності. Скажу, відчуття гнітюче.

Пекучий вітер краде мої думки,

засипає снігом їх – лишає тінь,

відносить десь далеко колючий біль – 

це можливість від реальності втекти.

Така нагода рідко випадає серед

байдужих, стрімких і монотонних днів.

Хочу вирватися з кола непотрібних дій!

Нещасна я з людьми, позаду них і перед…

10 ГРУДНЯ

1 день відбиток залишив на снігу

із крапель-сліз прозорих.

2 рішення: «Ми разом» і «Піду»

повисли на дешевих шторах.

3 слова: «Операція буде успішна?»

засіли в мозкових просторах.

4 ночі мучилася – це не смішно,

до результату вже готова.

5 розрізів одразу в двох серцях – 

вирізано шматок любові.

тепер так модно: всі в рубцях,

6 л мінус крові.

7 днів пройде, як рік один,

думки блукати будуть

між спогадів болючих, та лабіринт

за 8 хвилин їх згубить.

9 несмілих кроків у майбутнє невідом

зробила, переборола страх.

10 днів грудня: самотня вдома,

і сльози на нечитаних книжках.

РОЗМОВА З НЕБОМ

«…Така то задума

спиня мою руку,

що людськую бачу

кругом себе муку,

недолю та сльози – 

і думка зрина:

нащо тут здалася

ця праця дрібна?» 

Леся Українка

Муки… Лиш вічні муки

На цій планеті, названій Земля.

До неба високо підношу руки:

«Для чого дано нам оце життя?

Не я одна питанням мучу

Твій простір, що не має меж.

Коли ж Ти відповідь озвучиш?

Як світ у полум’я вбереш?

О небо! Не мовчи, благаю!

Не муч душі, заплутаній у «треба»…

Вона не бачить десь захованого Раю, 

На захист посланого їй від Тебе.»

Мовчить… Не з нами буде говорити,

Чи, може, вже комусь розповіло

Й не хоче знову повторити?

Той, хто почув, не скаже все одно,

Хоч, може, й розповів усім,

Та ми і слухати не забажали – 

Зробили пекло тілу і душі,

І Рай самі від себе заховали.

Так важко в серці гіркоту тримати,

Що світ вливає кожному безжально.

І хочеться на небо накричати:

«Сьогодні день живу останній!..»

Гарячі сльози голос дусять, 

А небо хмарами укриється, заплаче:

«Не я бажаю болю вашим душам!

Самі обрали шлях – ставайте на інакший!»

ПРАЦЯ (МИ)
В вас з'явилася нагода
не зважати на погоду?
Це – роботу ви знайшли.
та чи справді до душі?
Світ всіх виганяє з хати:
без роботи – помирати.
На хліб заробляєм гроші,
решту – лікарям хорошим.
Хто до праці перший йде?
На землі нема таких ніде.
Всі лишаєм свої сили:
пан начальник попросили.
Кому пил з столів стирати,
іншим з вулицями розмовляти:
замітати трупи-листя.
(Хочу бути ще в колисці!)
Джипи, мерси, блиск і шик – 
від роботи тільки пшик.
Зранку до ночі всім горіти.
Хто придумав так нам жити?

СМ ДО СМЕРТІ
Бурхливий день, обійнятий тривогою,
Напруга билася з надією на краще;
Хвилини здавались занадто довгими,
Всі вірили й не вірили у щастя.
Шаленість дня загладив вечір:
Тихий, із перемогою, спокоєм,
А ніч закреслила усе – перечити 
Не можемо бажанням долі.
Небесні краплі, темрява, дорога…
Сон крилами укрив душі безсмертні,
Замучені тіла. І лізе тінь стонога:
Підступна, зла і кроком впертим…
Картина жаху не дає заснути
Лише мені. (Не спить іще водій.)
Мій розум не зумів збагнути
Безглуздих, безвідповідальних дій
Ще юного, по суті, чоловіка,
Який лежав за сантиметр від погибу:
Він мало не позбавив себе віку,
Бо понеділок – пиво, риба…
Душа моя завмерла, в очах
Лиш крига й страх могутній.
Юнак – то однокрилий птах,
В якого тяга до польоту є відсутня.
Постать нерухома біля автобуса,
Водій розгублений притормозив:
«Що це було? О, Господи! –
А закричати не було вже сил. – 
Живий… цей гад живий! – 
Голос наляканий тихенько шепотів. – 
Він що дурак? Таки дурак!
Мене в тюрягу кинути хотів?»
А п’яний навіть не звернув увагу,
Що сантиметр – він вже труп.
Стиснув в кулак свою повагу
І впав на четверо знайомих рук…
\Присвячую тим,хто мало не потрапив під автобус\машину у нетверезому стані.\
 
УКРАЇНІ
Україно наша, юная дівчино!
Продаємо рідну за 2 копійчини.
Ми не маєм, бідні, як кістки носити – 
І себе, й тебе мусим погубити.
Ти пробач, нещасна, за тяжкії муки:
Ми без мила, тільки кров’ю миєм наші руки.
Обливаєм брудом твій чесний народ,
А на правду закриваєм і очі, і рот.
Президенти все хапають, та собі в кишеню,
А народу хоч би дали зерняточок жменю.
Так живемо, а чого не знаєм,
Рідну матір-Україну заживо ховаєм.
Уряд клятий долю нам малює,
А та доля українська нас забетонує – 
На асфальті не виросте ні будяк, ні квітка.
Ой, ти нене Україно, бідная сирітко!

СОН

Раз Сонцю сон приснився:

Місяць по секрету розказав,

Що треба до Землі спуститись,

Бо люд увесь позамерзав.

Тепер Сонце гаряче

Про допомогу мріє,

Може, це й по-дитячому,

Та воно щиро вірить.

Хоче побувати на Землі,

Віддати планеті свого тепла,

Щоб добре жили створіння усі.

У цьому Зіронька допомогла,

Сказавши, щоб сильніше гріло:

Родитись краще буде на ґрунтах

Й людей тепло би оточило – 

Подякують земні та в небі птах.

Послухавшись розумної поради,

Стало все ближче підходити.

Не втрималось – упало градом:

Земля почала у вогні горіти,

Повсюди сльози, паніка і крик;

Не знає Сонце куди дітись.

А світ за мить весь зник,

Розвіяв попіл тихий вітер…

Гарем зірок до Місяця шепоче,

Що десь комета впаде знов.

Проснулось Сонце серед ночі:

«Як добре, що то був лиш сон!»

2011 рік –  
рік щирої молитви до Бога.

КІНЕЦЬ

(Не розчаровуймо Бога, Він вірить нам.)

У досконалості життя системи

Ні краплі сумніву і не було.

Все йшло по точній схемі,

Доки гори не взяло зло.

Була на світ надія:

А щезла віра і любов.

Свій план Творець утілив,

Та щось не так пішло…

Руїни навкруги лежать,

Ні сліду від країн колишніх.

Тіла всі щезли, душі – сплять.

Нічого доброго не вийшло… 

Стоять навколішках гріхи,

Схиливши голови в покорі:

Їм праведності ланцюги

Навіки закували мову.

 
БАЛ
Закружляли діаманти в небі
Серед ночі тихої:
Нам знайти їх треба! – 
В один голос крикнули.
Заглядали у всі віконця:
Слізоньки шукали.
Бігали до сходу сонця – 
Вісім дів зібрали.
І мене холодні руки
Повели у чорну залу,
Дали плаття із троянд колючих:
«Готуйтесь до балу!»
Біле світло спалахнуло,
Музика гучна заграла.
Всі дівчата оглянулись:
«З ким станем до пари?»
Серед зали просторої
Братів 2 стояли:
Сильні, горді, зіпсовані.
Пильно дівчат розглядали.
Смуток трішки зашарівся,
Брату щось прошепотів.
Відчай дуже зажурився
І пішов гуляти в двір. 
Танцювала я зі Смутком
Кожний другий танець.
Вклав у руку незабутку:
«Тепер твій коханець!»
Дививсь Відчай в безнадії
На мої смутненькі очі
Й цілував юну Лілію,
Хоч зі мною бути хоче.
Танцювала з любком,
Доки стало тихо.
Ніжно цілував у руку:
«Забувай все лихо…»
СКРИНЯ
І.
Після церкви у неділю
Плаче дівча молоденьке:
Вдіте наче на весілля,
Та в журбі серденько.
У руках тримає хрестик – 
Скарб її безцінний,
Подарунок перший
Від батьків її покійних.
Слізьми заливає
Літній ясний день,
Ніхто й не спитає
Що за лихо…
«Дзень-дзелень!» –
В церкві почалась відправа:
Мова про життя на Небі…
Дівча стало скраю
Й зорить кругом себе.
Одна-одинока в світі,
Всім чужим байдужа,
Та ще й теплим літом
Тяжко занедужа…
Вийшли люди з храму,
Про своє торочать,
А дівчатко коло брами
Знову очі мочить.
– Що, моя дитино?
Яке обійняло лихо
В гожу літню днину?
– Маю я велику скриню,
З золотом й грошима,
Що мені, малій дитині,
Мати залишила.
Заховала рано в лісі
Й мені розказала.
Ввечері, як явився місяць,
Богу душу дала;
Рідні мене відцурались,
Вигнали із хати.
Я про скарб згадала,
Але ж як дістати?
Скриня превелика
Між трьома дубами,
Та мені на лихо
В лісі між вовками.
– Не плач, юна квітко!
Всі ми Божі діти;
Ми тебе, сирітку,
Не можем лишити.
Завтра з сонця сходом
Будем помагати.
Ти в кімнаті біля сходів
Можеш ночувати.
ІІ.
Сонце землю цілувало,
Щоб гарно родила;
В селі люди повставали
Й дівчинку збудили.
– Заховала скриню ненька
Біля джерела.
Не далеко, не близенько –
Доки донести змогла.
Там галявина простора,
А на ній є три дуби:
Бесіду ведуть чудову
Біля тихої води.
До одного прихилилася
Берізка тендітна,
Щоби я не помилилася,
Як шукати піду.
– Допоможем тобі радо!
(Добра ти дитина.)
Тільки візьмем плату:
Скрині половину.
– Та беріть, не шкода!
Так одній багато.
Залишилася без роду – 
Буду людям помагати…
Взяла в церкві дві ікони:
Там Марія-мати
Каже, щоб ніколи
В путь без неї не рушати.
І пішли шляхом вузеньким
Десять хлопців із села…
Сонце пригріва гарненько,
Вітер пісеньку співа:
«Йдуть богатирі до лісу,
Скарб будуть шукати,
Біля скарбу сидять біси – 
Попробуй зігнати.
Ідуть в серці з лихом,
Підлота на лицях:
Цим скарбом великим
Якби не ділиться?
Ясна зіронька веде
Лісом вовчу зграю;
Серце жаль її бере,
Та сліз вже не має.
Втомлена, в переді всіх,
В білому убранні,
У сімнадцять літ
В путь іде останню…»
Вітер стих помалу,
Як дійшли до місця.
Як роботу розпочали,
Полилася пісня:
«Був собі вельможа
І була дочка, як квітка,
І дружина гожа.
Залишили всі сирітку
В світі бідувати,
Та не дали вмерти люди:
Скриню почали шукати,
А що далі буде?
Церкві злото подарує,
Людям трохи грошей,
І весілля відсвяткуєм
З женихом хорошим!
Дівча, як перлина,
Кращу не видали…»
Отак пісенька лилась,
Поки працювали.
– Щось ніде не видно
Скриню ту велику!
Ми втомились, бідні,
Треба одпочити.
Може, ще десь
Джерело є в лісі?
Ми обійдем ліс весь,
А ти тут лишися!
Рушили на огляд
Й дали їй лопату;
Не лишились поряд,
Щоб обороняти…
ІІІ.
Старий підійшов тихеньк
«Серце стало, охололо.
А було дівча гарненьке…»
(Всіх у душах закололо.)
Як один всі ужахнулись:
Місяць світить в яму,
В ній землею пригорнуло
Дівча з образами.
Впевнились, що вже не с
Зсипали могилу,
Посадили кущик гарний,
Помолились, залишили.
– Може, де не там шука
А дівча не зна?
В церкві розказали,
Що свій скарб знайшла.
Відвели отця до гробу
Ритуал провести
І відправить у дорогу
До Скарбів Небесних.